В'я́тичі — союз східнослов'янських племен, що жили в другій половині першого тисячоліття н. е. Вони поступово розселилися у верхній і середній течії Оки та Москви-ріки у сусідстві з місцевими угро-фінськими племенами (переважно меря). Назва в'ятичі за легендою походить від імені родоначальника племені, Вятко.
Але все це не більше, ніж припущення. В’ятичі не можуть вважатися слов'янами, оскільки походженням цього племені практично ніхто не займався ґрунтовно. У перше, було піднято тему походження в’ятичів наприкінці XIX віку, але так і не висунуто на обговорення жодної серйозної роботи. У радянські часи взагалі волюнтаристськи було нав'язано аксіому: "в’ятичі - слов'яни"! Але те, що у місцях їх поховань були знайдені артефакти, за походженням слов'янські, не може автоматично слугувати доказом походження їх останніх володарів, оскільки у попередніх господарів в’ятичі могли їх здобути різними шляхами, у т.ч. як військові трофеї. Адже відомо, що київські князі неодноразово ходили війною на в’ятичів, тож і акти помсти могли мати місце. Від тоді протистояння з в’ятичами стали постійними. Не слід відкидати й той факт, що в’ятичі могли перебувати у війську як Андрія Боголюбського під час його походу на Київ, так і його послідовників. Останні мали часті збройні конфлікти з землями Русі. "Находясь вне пределов старой, коренной Руси" [Ключевський В.О. "Курс русской истории" Лекція XVII] та постійно воюючи зі слов’янськими князівствами, в’ятичі могли захоплювати жіночі прикаси як трофеї. Той же Ключевський помітив, що в’ятичі аж до Батиєвого нашестя займалися грабунком як одним із способів життя. Згадаймо міфологічного Солов'я-розбійника, він "свистів" саме у тих місцях.
Сусіди радимичів - в’ятичі, на верхів’ях річки Оки, належали до предків великоросів, так само як і ті Словяне, що осіли в поріччі Оки та на верхів’ях Дону, на ґрунтах Муроми, Мордви та Мещери (фінських племен) - пізніша Муромо-Рязанська земля. Але це явне перебільшення, - до цих пір жодного доказу таких "оселень" не надано, просто "зверху" нав'язана саме така догма. Більше того, якщо Соловйов С.М. писав про "отлив славянского населения на северо-восток поодиночке и небольшими группами", хоча навіть не пояснив звідкіля такий висновок, то його послідовник на кафедрі історії Московського університету Ключевський В.О. спрямував цей "отлив" зовсім в іншу сторону, на захід через Дніпро.
Стосунки з Київським князівством[]
В середині X століття Святослав приєднав землі в'ятичів до Київської Русі. Та вже у 981 році в'ятичі повстали, Володимир переміг їх і наклав на них «дань від рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге.
Так до кінця XI століття племена в'ятичів зберігали певну політичну незалежність; згадуються походи проти в'ятичів князів цього часу. З XII століття територія в'ятичів опинилася у складі Чернігівського, Ростово-суздальського і Рязанського князівств.
В'ятичі жили без князів, суспільний устрій характеризувався самоврядуванням і народовладдям. До кінця XIII століття в'ятичі зберігали багато язичницьких обрядів і традицій, зокрема кремували померлих, зводячи над місцем поховання невеликі курганні насипи. Після вкорінення серед в'ятичів християнства обряд кремації поступово пішов з ужитку.
Київський монах Кукша проповідував християнство серед в'ятичів, які на той час були язичниками, і після жорстоких катувань був ними убитий та обезголовлений у 1113 році.
Останні згадки[]
В'ятичі довше за інших слов'ян зберігали своє племінне ім'я. Востаннє в'ятичі згадуються літописом під своїм племінним ім'ям у 1197 році.
